Рубрика: Позитивне виховання Коментарі: 0

Як навчити дитину приймати поразку?

Ви любите програвати? Ні? Дивне питання, правда? Напевно, ніхто цього не любить. Втім, знаю одну дівчинку, якій дуже подобалося, коли, граючи в «відгадай в якій руці», вона вибирала порожню долоню. Інший – переможний – варіант її сильно розчаровував. Мабуть, в цій грі вона бачила чари – було щось у руці, і раптом немає нічого! Втім, дівчинка дуже скоро підросла і зрозуміла, що означає вигравати і програвати. І, як і всім маленьким людям, прийшов час і їй навчитися це робити. Як навчити дитину програвати? Про це наша сьогоднішня розмова.

А що означає – вміти програвати? Не засмучуватися? Не помічати поразки? Що саме, яка емоція виходить з-під контролю у момент програшу? Поспостерігаємо за грою дітей. Хтось щиро і від душі засмучується через програшу, але швидко забуває своє горе і вже через пару хвилин готовий грати знову. Хто-то, начебто, і не переживає особливо, але опускає руки, розчаровується в собі і втрачає інтерес до гри. А хто-то починає вести себе агресивно і кидається на колег по грі в буквальному сенсі з кулаками. Різні реакції – різні причини. І до кожної з причин підходить свій ключик. Заспокоїти, підтримати, умовити, підбадьорити – відмінний метод, але не завжди він діє зцілююче.

Можна спробувати вплинути на ситуацію через себе, часто це найдієвіший метод виховання — ось ми самі, дорослі, можемо програвати? Зрозуміло, ми не будемо впадати в істерику, програвши партію в морський бій, навряд чи ми запустимо кривдникові в лоб шахівницею після поразки – адже ми дорослі люди, вміємо контролювати емоції і… в кінці кінців – це ж всього лише гра, правда? А ось задачка складніше. Чи ми можемо порадіти успіху чужу дитину? Щиро, від душі, не порівнюючи його зі своїм чадом? А за колегу, який отримав підвищення або надбавку до зарплати? Та що там за колегу! За подругу, вырастившую на дачі красиві квіти? Просто порадіти, навіть якщо ці квіти ростуть у нас як бур’яни або навпаки – багато років не виходить їх виростити. Для неї це радість і чудо – ми можемо розділити її почуття? Складні задачки, не завжди вони по зубах. Де-то гординя вилазить, де-то заздрість мишкою шкребеться, а то й ревнощі свинцевої краплею точить. А адже те ж саме відбувається в душі граючої дитини. І звідки він візьме модель поведінки в подібних ситуаціях, якщо кожен день він бачить подібну реакцію батьків? Стало бути, все як завжди – виховуємо спочатку себе.

Навчитися приймати поразку, бачити в ньому щось хороше — наприклад, привід для зростання і розвитку, привчити себе спостерігати і робити висновки, а саме головне — виростити в собі паросток великодушності, який дозволить порадіти за переможця – це цілий процес. Процес тривалий, і не завжди ця дорога буває прямою та широкою. Розуміння ситуації ще не гарантує її прийняття. Тому так важлива для дитини є батьківська підтримка, дуже важливо помічати його наміри, а не лише результат. І малий, і великий людина хоче відчувати (не знати, а саме відчувати!), що його люблять, незважаючи ні на що. От саме в цьому і полягає підтримка – я з тобою, я за тебе, моя любов до тебе не залежить від твоїх перемог і поразок. Впорався зі злою емоцією, з образою, відпустив її? Молодець! А тепер ми разом подумаємо, що хорошого є в цьому програші, як і чим він може допомогти тобі, а в чому ти зараз виграв?

Чудовий секрет знає Полліанна, героїня однойменної повісті Е. Портер – дівчинка з непростою долею, зуміла перемогти всі негаразди та неприємності, якими їх щедро обдарувала життя. У Поллианны була така гра: в будь-якій ситуації, навіть образливою, несправедливою або сумною треба знайти те, чого можна порадіти. Цікава гра! Чому б не пограти в неї разом з дитиною?

Звичайно, запропоновані «ліки від програшу» мають тривалу дію, а допомогти дитині — размазывающему по щоках сльози образи або покрасневшему від гніву — хочеться прямо зараз. І часто батьки допускають помилки.
Наприклад, ось таку: заздалегідь купують призи для конкурсів і, не присвячуючи дитини в суддівську «кухню», оголошують його переможцем. Якщо батьки вважають, що програш стане дуже сильною травмою для дитини, краще поки що утриматися від участі в яких би то не було змаганнях. А, може бути, ця душевна травма загрожує швидше мамі, ніж дитині?
Ось, до речі, і друга помилка: «моя дитина самий-самий» — безперечний теза для кожної мами. Але мудра та мама, яка не транслює цю думку ні оточуючим, ні навіть дитині. У оточуючих така установка викличе в кращому випадку неприйняття, а дитина може відчути занадто сильну відповідальність і буде з усіх сил намагатися відповідати маминим очікуванням і, як наслідок — занадто болісно сприймати кожне свою поразку. Тому будемо акуратніше з похвалою дитини: «ти — найкращий (сміливий, сильний, розумний)!» краще замінити на щось на зразок цього: «ти – моя радість і прикраса моєму житті!» Перфекціонізм – річ дуже неприємна, навіщо сіяти його насіння в душі дитини, прирікаючи його на душевні страждання у дорослому віці?
І третя помилка. З маленькою дитиною дуже хочеться грати в піддавки, даючи можливість виграти і тим самим зміцнити віру в свої сили. Напевно, ця маленька хитрість доречна тільки в самому початку освоєння якоїсь гри, коли дитина в принципі не в змозі виграти у дорослого, виключно в якості мотивації. При цьому виграш повинен чергуватися з програшем, і піддавки, з кожним разом стаючи все скромніше, просто зобов’язані зійти нанівець. Не потрібно привчати дитину в постійному виграшу! Шкідливо це.

А ось і домашнє завдання: вчимося програвати самі, разом з дитиною. Ні, не так: вчимося вигравати, не стаючи першим. Адже вірний висновок – це виграш, точне спостереження за чемпіоном – це теж виграш, любов і гармонія, збережені в душі – і зовсім справжня перемога. А що для цього будемо робити – перефразовуючи відомого танцмейстера з «Попелюшки»: «звичайно, грати!» Як можна частіше і в найрізноманітніші ігри.
Автор: Юлія Білка

Схожі:
Соц закладки