Рубрика: Позитивне виховання Коментарі: 0

Гіперопіка батьків над дітьми — що робити?

Батьківська тривожність або поговоримо про гіперопіку та її наслідки.

У кожної мами є «кнопка тривожності», майже як у Карлсона моторчик. Ледь що — вона (не мама, а кнопка) загоряється червоним кольором, включає внутрішню сирену небезпеки, і зі швидкістю загону МНС мама поспішає на допомогу. Це нормально — материнський інстинкт. Тільки от частенько ця кнопка заклинює і практично не вимикається, «загін МНС» присутній невідлучно, а сирена перетворюється в постійне і тужливе завивання: «Обережно! Не біжи! Не стій! Відійди! Підійди сюди! Дай я сама. З’їж! Виплюнь!». І тут фахівці в галузі душі та виховання дітей ставлять діагноз: гіперопіка. Як правило, цей діагноз стосується мам. Папи зазвичай налаштовані більш холоднокровно і філософськи, хоча часом і з перегином в іншу сторону.

Гіперопіка — це одна з улюблених тем обговорення у батьків і психологів. Стільки сказано і написано про це — статті, наукові праці, дискусії, роздуми — що начебто і говорити вже не про що. Відразу пригадується байка Крилова: «Вже скільки разів твердили світу, що лестощі гнусна, шкідлива…» і так далі. Тільки ми зараз не про лестощів, а про гіперопіку, але все одно: «так все не про запас». Так, всім відомо, що занадто опікати дітей — це шкідливо, причому, для всієї родини, адже мама, сама того не помічаючи, проживає життя за свою дитину, а у неї є своя власна, нехай і тісно пов’язана, переплетена з життям дитини. І діти ризикують придбати зовсім не симпатичні риси характеру, вони можуть стати ледачими (навіщо напружуватися, якщо мама зробить за мене?), боягузливими (мамин страх = страх дитини, тому що навіть якщо МАМА боїться, значить, це дійсно жахливо, страх можна і передати «у спадок»), озлобленими (це якщо раптом трапиться хтось, хто не прийде на допомогу за першим сигналом або якщо раптом мамі набридне це робити), безпорадними (а як же інакше, якщо ніколи не зустрічався з необхідністю долати, приймати рішення і здійснювати вчинки?). А ще буває, що дітям старше стає соромно за цю гіперопіку, вони теж висловлюють свій протест якимось способом — замикаючись в собі або активно конфліктуючи. Начебто все зрозуміло, але тим не менш тема заслуговує обговорення і роздуми — адже на практиці все не так гладко, як в наукових трактатах. Спробуємо подивитися на проблему з іншого боку.

Гіперопіка з’являється не просто так. Це може бути зовнішнім проявом маминого страху — справжньої або уявної. А ще це втілений перфекціонізм — бажання бути ідеальною в усьому мамою, все робити правильно і точно. А що потрібно, щоб вийшло ідеально? Правильно, робити все самому. А іноді має місце недооцінка дитини: «він ще маленький» або «він у мене такий незграбний (повільний, розсіяне)». Якщо заглянути в себе і спробувати зрозуміти, в чому причина батьківського надмірної тривожності, стає набагато легше вирішити проблему. Але і це далеко не все.

Все питання в межах. Де закінчується необхідна й природна турбота про дитину, нормальна батьківська відповідальність і починається гіперопіка? Порівняння з іншими дітьми тут марно. А якщо дитині потрібен особливий догляд чинності здоров’я або інших особливостей або обставин? Та й життєві ситуації бувають абсолютно різними, і час змінюється стрімко: що було добре буквально десяток років тому, абсолютно неприйнятно сьогодні. А адже є ще життєвий досвід — ось хто розставляє по нашому житті всілякі «прапорці» і «тривожні кнопки»!

Життєвий особистий приклад: «Їду в міжміському автобусі. Поруч сидить мама з 3-річною донькою. Донька їсть печиво, упускає шматочок на підлогу, залазить під крісло, підбирає і засовує в рот. Мама відчуває себе при цьому абсолютно нормально і ніби не помічає нічого. Ось що це — варіант норми або мамина недбалість? Скажу по секрету, для мене це справжній шок, тому що я виросла на всьому митому з милом і окропом ошпаренном, і саме такий варіант для мене звичним і природним. Чому так вийшло? Зовсім не тому, що моя мама така вже суперчистюля — так було не завжди, а тому що вона трохи мене не втратила, коли в 8 місяців я отруїлася харчуванням на молочній кухні — досвід сильний, на все життя карб. А я не пам’ятаю цього випадку, тому сама ставши мамою, до стерильності ставлюся вже трохи спокійніше, але в той же звичка як можна ретельніше мити руки і фрукти-овочі невикорінна. Ось так досвід сім’ї переходить, видозмінюючись у кожне наступне покоління.»

І знову нескінченні питання, на яке відповісти однозначно неможливо: залишити гуляти дитину саму у дворі — нормально? Якщо нормально, то з якого віку? Ми гуляли у дворах в дитинстві мало не з пелюшок, та й взагалі були самостійніше своїх дітей. У маленьких містах чули про маніяків і злодійство дітей, але не стикалися з цим, а всіх хуліганів району знають по іменах, тому двори наповнені дитячих голосами, правда, з вікон не несеться як у минулі часи :»Світла! Іди додому», тому що практично у всіх дітей є мобільники. А ось в мегаполісах стикалися зі злочинами, тому що гуляє без батьків дитина — майже неможлива рідкість.

Немає і не може бути єдиного визначення гіперопіки, а, значить, немає і єдиного рецепту «лікування» від цього діагнозу. Але тим не менше проблема залишається і надмірно опікуючись дитини ми позбавляємо його істинної зв’язку з нами, батьками, замінюючи її прив’язкою — «коротким повідком» страху. Позбавляємо дитину зв’язку з родом: де вже дитині почути голос самого себе, Природи, здорового глузду — кому що ближче — коли чути тільки голос батьківської тривоги. І стаємо для своїх дітей не точкою звіту і опори, як і личить батькам, а стовпом, на який кріпиться недовга мотузка. Відбувається зворотний процес: прив’язуючи — рушимо зв’язок, піклуючись — втрачаємо любов і довіру.

Ось це дуже важливо: довіра. Вебкамера у гнізда орлів. У гнізді три пташеня, вони ростуть не по днях, а по годинах і спостерігати за ними — захоплююче заняття. А батьки — просто еталон мудрості і спокою — без паніки і без тривоги, ніжно, дбайливо і з гідністю виховують своїх дітей. Нам, людям, хвилююче за малят: їх вже залишають одних в гнізді — впадуть, адже забіяки ростуть, он як найстарший крилами махає, негода — не промокнуть, не простынут. А орли-батьки і оком не моргнуть, спокійні й величні. Можна тільки позаздрити. Але ж ми не птахи, у них свій світ, де вміння вижити і бути сильнішими за інших фізично — чи не найголовніше якість. Та й все-таки призначення у нас з ними різні. Наприклад, вони можуть зіштовхнути відверто слабкого, нежиттєздатного дитинча з гнізда і не порушити при цьому закони Всесвіту, а ми ні, і це правильно. А ось чому дійсно можна у них повчитися — науці довіри, в їх випадку насамперед Природі.

Тобто межа між турботою і її надлишком знаходиться десь всередині кожної людини, і як не старайся, бути об’єктивним все одно не вийде. Але є ключове поняття, яке може дуже допомогти у щоденній батьківського роботі над собою: довіра. Ось його-то і треба розвивати і щогодини йому вчитися. Довіра всьому і у всіх сенсах — своїй дитині, життя, самій собі, своїй інтуїції, Природі, ситуації. Постійно задавати собі питання: чому я це роблю НАСПРАВДІ? Для кого — для дитини чи для себе? І чесно відповідати на це питання. І от десь в атмосфері довіри і знаходиться гармонія, яка не дасть переступити межу і заклинити материнську «тривожну кнопку» в положенні SOS.
Автор: Юлія Білка

Соц закладки
Соц закладки