Рубрика: Позитивне виховання Коментарі: 0
Чому діти не слухаються»?
Сонце вже котилося на захід, а горох з сухим тріском всі відскакував і відскакував від стіни і з неупередженим гуркотом розсипався по підлозі… ні-Ні, зі мною все в порядку! Просто хотілося знайти хоч краплю гумору в сумній картинки – ілюстрації однією з найбільш знаменитих материнських приказок: «як об стінку горох». От тільки чесно, доводилося так зітхати про своєму чаді? Доводилося! Напевно, кожна мама хоч раз в житті вимовляв цю фразу, в серцях або як результат безплідних роздумів. Чому наші діти нас не чують, не хочуть слухатися?
І справді – чому? Це питання задають собі мами дітлахів різного віку. Іноді простий і ясний відповідь лежить на поверхні. Дуже може бути, що маленький (або навіть не дуже маленький) упертюх – зовсім не упирається, а просто не чує нас буквально, чисто фізично, хоча зі слухом у нього все в порядку. Чому? Ось далеко не повний список варіантів. І до смішного простих методів вирішення ситуації.
«Щасливі годин не спостерігають!»
А захоплені не спостерігають взагалі нічого навколо! Часто дитина настільки захоплений грою, заняттям, спостереженням, міркуванням, що насправді не чує нічого навколо, в тому числі і двадцять п’ятого маминого запрошення до обіду. Золоті благословенні миті! Якщо можливо, не обривати їх! Але іноді вибору немає, і доводиться повертати дитину в реальність: делікатно, уважно, тонко. Ненав’язливо включившись в гру, ніжним дотиком, контакт «очі в очі».
До речі про зоровому контакті: дитина набагато нижче ростом, чим дорослий, він фізично знаходиться на іншому «ярусі» і не завжди сприймає репліки з «верхнього світу». У такій ситуації потрібно просто «спуститися поверхом нижче» і знайти своїм поглядом ці бездонні очі, от і все!
Також геть багатослівність і тривалі «пиляння» і «опрацювання»! Дитина не в змозі утримувати увагу на чомусь одному занадто довго, а якщо це ще й не дуже приємно, то й зовсім. Більше двох-трьох хвилин наших нотацій йому не витерпіти при всьому бажанні! І наша полум’яна мова, наповнена красномовними гіперболами і метафорами, ризикує залишитися неоціненої нащадком. Тому всі зауваження та побажання краще висловлювати в зрозумілій та лаконічній формі – відповідно до віку і розвитку. Але, не забуваючи, однак, про щоденну роботу над дитиною – про придбання ним навички утримувати свою увагу, сприймати на слух довгий і не завжди буквальний текст.
Мами, які всиновили досить дорослих дітей – хлопців шкільного віку — діляться таким спостереженням: ці діти здатні сприймати лише короткі односкладові фрази-доручення, і їм варто великої праці навчитися в цьому сенсі більшого. Так що без фанатизму: ми просто у спілкуванні з дитиною беремо на замітку, що наш малюк поки поступається нам у здатності утримувати увагу, але кожен день розвивається в цьому напрямку.
Не прибрана ліжко, бруд в зошиті, порвані колготки, зауваження в щоденнику, і ось не куплений до обіду хліб виявляється останньою краплею: на голову дитині сипляться всі його «гріхи» за останній час. Усі справедливо, і мамині емоції можна зрозуміти, але цей «глас волаючого в пустелі» малопродуктивним. Не варто змішувати в купу кілька претензій або доручень! Пам’ятаєте дитячий віршик? Мама, йдучи в магазин, дала своєму синові Лемеле кілька доручень. І він всі їх виконав, але… переплутав все, що можна: дрова вимив замість тарілок, а тарілки сокирою розбив разом дров і так далі. Мама, само собою, засмутилася, коли прийшла. Але якщо б вона дала доручень трохи менше, та ще б і уточнила їх черговість, її синові було б значно легше! А так вийшов казус: «сестричка, тарілки, півень і дрова… В Лемеле тільки одна голова!»
А ще дитячий організм, на щастя, має чудову здатність «вимикатися» і не чути сердитого крику, а якщо крик ще й увійшов у звичку, то, як ділилася своїми відчуттями дівчинка Дінка з однойменної повісті Ст. Осєєвої, дитина чує тільки інтонацію: «бу-бу-бу». Так що… висновки, мабуть, очевидні.
Начебто не така вже й сумна картинка, як вам здається? Але що робити, якщо «глухота» дитини до наших словами – це позиція, протест чи звичка? Де шукати рішення, коли маленька людина транслює всім своїм єством теза «не хочу тебе слухати»? Скільки тут поживи для роздумів! Сигнал, серйозний сигнал якогось неблагополуччя. Неможливо не знаючи ситуації в рамках невеликої статті вичерпно відповісти на ці питання. Одне безперечно: починати зміни потрібно з себе, з батьків. І, чекаючи бути почутим, важливо зуміти почути самому – яке слово цього послання ключове? НЕ ХОЧУ слухати? А чого хочу? Взагалі нічого не хочу? Так не буває. Хочу, дуже хочу – довіри. Можливо, прийшов час вийти на якісно новий рівень спілкування з дитиною, такою, де більше взаємної довіри і, як наслідок, відповідальності.
«Не хочу ТЕБЕ слухати», – щедро приправлений гірким соусом зневаги і багато в чому надуманий конфлікт батьків і дітей. Напролом не можна. Залишається набратися терпіння, чекати і уважно спостерігати. А кого хочеться слухати? Що це за голос, а? Добре, щоб врешті-решт молодий чоловік почув би себе справжнього. А поки батьків залишається чекати, вірити і бути цікавим самому собі і, можливо, комусь ще.
«Не хочу тебе СЛУХАТИ». Хочу діяти – бігти, летіти, бігти, поспішати і спізнюватися, набивати свої шишки і носити в кишені свої власні граблі! До біса досвід минулих поколінь! «Я», «моє», «сам» — це вже було 3 роки. Це проходить. У всіх. Абсолютно у всіх.
Тільки цей життєвий період складніше переживається тими дітьми, чиї батьки не змогли в ранньому дитинстві створити природну гармонійну систему ієрархії в сім’ї, навчити дитину терпіти, чекати, поступатися, відчувати інших. І або стали для своєї дитини авторитарними диктаторами, або навпаки — «рівним іншому» своїм в дошку хлопцем, а не батьком, доброю, люблячою, направляючої руки якого так потребує дитина.
Хочеш бути почутим – вчися слухати сам. Добра порада і батькам, і дітям. Проста і така очевидна істина, але нескінченно важка у своєму втіленні. Але ж дорога починається під ногами йде — подужаємо! Нехай стіни нерозуміння і неслышания тануть, як крижинки. Нехай монологи проростають один в одного і стають діалогами. І… нехай не сиплеться сухий, байдужий і безпристрасний горох!
Автор: Юлія Білка