Веселинка: реальна історія кохання— Міша, як звуть дружину нашого Стьопи? — вдавала забудькуватій перед молодшим братиком середня сестра Світлана. — Тому що я ніяк не можу запам’ятати…
— Ти знову забула? Ве-се-лін-ка, — по складах простягав чотирирічний хлопчик. — Запам’ятай: Веселинка!

Ось так з легкої слова малюка стала Василіска Веселинкой. І хоч вона вже 25 років невістка, це ім’я їй дуже підходить. Так само завжди весела, жартівлива, співуча. Тому Веселинкой звуть її не тільки рідні, але й односельці.

Василина ще з дитинства лічила кішок і собак, перев’язувала крильця і лапки пораненим голубам, тому ветлікарем стала не випадково. Після закінчення вузу залишилася працювати у рідному селі. Батьки раділи, що донька буде у них, але з часом почали турбуватися за її майбутнє. Заміж дівчині час, а кандидатури нареченого — ніякої. Вже однокласниці дітей балують, а Василину її доля все обходила стороною. Немов хмара дощова в посушливе літо.

А тут і колгоспи почали розпадатися, худоби на фермі не стало — і професія Василини втратила актуальність. Тому дівчина подалася в райцентр, влаштувалася санітаркою в лікарні.

Робота в опіковому відділі була не з легких. Іноді здавалося, що вона живе у військовому минулому і працює у військовому госпіталі. А в палатах — поранених з поля бою, закутані в бинти, немов кокони гігантського шовкопряда… Спочатку було дуже важко. Думала, ніколи не звикне до людських, а то і нелюдським стогонів і болю. І звикла. Тому що бачила, що вона потрібна пацієнтам.

І саме на Василисином чергуванні привезли Степана. Прямо з поля, з палаючого комбайна. Найбільше у молодої людини постраждали ноги. Горе яке! Ще й місяця не минуло, як він одружився…

Біля ліжка хворого по черзі днювали і ночували мама з сестрою. А ось молода дружина не навідувалася. Вся лікарня говорила, що вона вже на наступний день після трагедії зібрала речі і поїхала в сусіднє село до батьків. Подейкували, що навіть встигла подати заяву на розлучення. Однак родичі Степану про це поки що не говорили. Придумували безліч причин, чому його дружина не приходить. Спочатку він вірив, а потім серцем відчув, що від нього приховують правду. Довелося зізнатися матері.

Степан не міг повірити, що його Оля, яка писала йому ніжні листи в армію, присягалася любити до кінця днів, так легко відреклася від нього. Та ще й у найважчу хвилину. Потім була істерика. Був нервовий зрив. Степан кидав всім, що потрапляло під руки, і кричав, що жити не хоче, що йому краще було б згоріти в тому комбайні. Всіх виганяв з палати, нікого не хотів бачити. І тоді до нього приходила Василина.

— Ти чого хулиганишь? — отрезвляла під час нападу істерики суворим голосом і поглядом. — Молодий, красивий, ходити будеш, будеш працювати! Дякуй Бога, що живий залишився. Є тисячі людей, яким у стократ важче. Тому що одні не можуть ходити, інші — говорити, ще інші білого світла ніколи не бачили… А тебе Господь врятував. Отже, дав тобі шанс жити. Так і живи, радій сонцю, вітру, кожній квіточці.

— Ти, Вася, не випадково поетеса? — починав потроху остигати. — Віршів не пишеш?

— Та ні, немає у мене до цього таланту, — відповідала і далі за своє. — Ти — чоловік, тому повинен бути сильним. Умій приймати не тільки перемоги, але й поразки. Доведи їй, що тебе не зламати. Вона не гідна тебе і ще коли-небудь пошкодує, що так вчинила. А ти іншу знайдеш, кращу.

— Вже краще, достатньо. Відчепися від мене! — знову закипав Степан.

Але Василіса не відставала. Вона продовжувала реабілітацію Степана своїми жартами та дотепами. Піднімала йому дух, покращувала настрій, доки пацієнта не виписали додому. А вже через півтора року вони одружилися. І хоча Господь поблагословив діточками, ось вже чверть століття живуть щасливо.

Олена Шевцова

Читайте схожі статті

Соц закладки
Соц закладки