Затишний будиночок в горах. Навколо сніг… білий, легкий як пушинка. З важкого неба у вільному падінні ніби кружляючи у своєму нехитрому танці падають сніжинки, радуючи мої очі і додаючи ще більш чітке відчуття наближення свята зими усіма нами такого улюбленого і довгоочікуваного…
Новий рік. Він приходить кожен рік. Ми всі його чекаємо. Хтось для того, що б почати нове життя… хто то для того що б кинути шкідливу звичку, роботу… або… або розлучитися з тією людиною, яку ти любила що б почати нове життя, без брехливих надій без сліз і думок: чому все саме так… чому він каже що любить… і чому не йде від неї… від тієї яка стала для мене ворогом заочно… та яку я ненавиджу всією душею… бо саме до неї він іде кожну ніч, тому що вона називається його дружиною, а я всього лише коханкою.
Ми їхали в машині в це прекрасне місце, яке він вибрав, особисто придумавши купу обманів і брехливих виправдань для всіх і примовляючи всю дорогу, що це він робить для мене улюбленою, і що я повинна цінувати його прагнення бути зі мною, я дивилася з вікна машини на засніжені дерева, які миготіли одне за іншим… і знала що це останні години які ми проводимо разом. Я вирішила для себе що потрібно зупиниться… усвідомлення цього далося мені важко… і до цього я йшла дуже довго…цілих 2 роки… так – так… саме до цього і не до чого іншого. Адже я свідомо знаючи, що він одружений закохалася в нього. На що я розраховувала скажіть ви? Зараз я вже не знаю. Це було блискавичним пришестям його в моє життя. Я не чекала його… і не шукала, а він застав мене зненацька.
Все просто і банально, як в книгах або старих фільмах… я побачила його… і це була та сама горезвісна любов з першого погляду. Я навіть зважилася на відважний вчинок і заговорила з ним першої, настільки він мені сподобався, і запав у моє вільне і спрагле любити серце.
І все закрутилося і закрутилося, наче ці сніжинки в повітрі. Все було бурхливо романтично, він приїжджав за мною до роботи і ми їхали, куди дивилися наші очі… спілкувалися, цілувалися і пестили один одного ніби все це у нас в перший раз. Я відчувала себе найщасливішою з счтастливийших людей. Це відчуття ейфорії, я запам’ятаю надовго. Але його змінили брехливі обіцянки… сльози… образи від невиправданих очікувань…
Не разу в житті так і не пізнавши справжнього кохання я мимоволі подумала що це вона… що саме цим почуттям і називають любов. Але час минав, і я все частіше почала замислюватися, як можна любити людину, який приносить тобі психічну біль? І любов це ВЗАГАЛІ?
ТИ потрапляєш під вплив сама не помічаючи коли це відбувається. Ти живеш його настроєм, його словами, вчинками… реагуєш на все як «зуб на холод», не знаходиш собі місця, якщо щось не так. Ти – підвладна йому! Ти доводиш себе до морального виснаження… ти сама не своя… і тільки одне питання…НАВІЩО? До чого це все йде? Навіщо я брешу? Для чого я знову і знову вірю в його порожні і холодні як цей зимовий вечір обіцянки? Коли питань стало більше, ніж відповідей, я вирішила діяти.
Відмовитися від нього не так вже й просто. Це сильнодіючий наркотик, який вражає всі твої органи і проникає в кожну клітинку твого організму. Твоє тіло звикає до його рук… твій розум звикає до солодко-брехливим обіцянкам – кинути все і бути тільки з тобою. Він теплит в тобі надію на порятунок від цих душевних мук. І ти віриш йому… закриваючи очі на все… закриваючи роти всім… надаючи йому величезну сцену і вкладаючи йому мотузочки в руки. Ці мотузочки пришиті до твого тіла, і він уміло смикає за них змушуючи тебе танцювати, так як йому завгодно.
І цей черговий танець не відрізнявся ні чим. Ми приїхали в цей чудовий будиночок у горах… я пам’ятаю до цих пір, як мороз пестив мою шкіру… Я вела себе як зазвичай тільки трохи задумчива була. І тільки одна думка не покидала мене «як же важко буде звикнути до відсутності тієї людини, який колись був частиною мого дня. Про який я піклувалася, про який я молилася…. Від якого я чекала дива.»
Але взявши себе в руки я вирішила не відступати від наміченого плану. Я знайшла в собі сили і діяла холодним розумом змушуючи своє серце мовчати… Ми зайнялися сексом… саме сексом а не любов’ю адже я вже нічого не відчувала … абсолютно нічого і як дивно було це усвідомлювати… адже ще недавно я любила… чи думала що любила. Тепер це все було не важливо. На столі стаяли його улюблені страви… він відкривав своє улюблене шампанське… щось говорив мені… але я вже не чула його… я мовчки одяглася. Він до того часу сів за стіл продовжуючи щось говорити мені і розповідати сміючись над своїми жартами абсолютно один.
Я вийшла в іншу кімнату і викликала таксі. Повернулася назад… підійшла до нього… поцілувала і мовчки без сварок і з’ясування я пішла вздовж довгого столу до дверей. Проходячи повз стіл в щільну, я кінчиком пальців рук соприкаснулась зі скатертиною купленої йому… для його задоволення. Я за інерцією взялася за цей куточок і потягла скатертину і все що було на ній за збій… я чула, як десь віддалено билися келихи… падала посуд і навіть відчувала як він обурено дивиться на мене. Виходячи я не обернулася назад. Адже там позаду більше нічого немає.
«Багато людей живе не живучи, але лише збираючись жити».
Тепер я хочу жити. І насолоджуватися життям.
Я була лише маленькою сніжинкою яка танула без надії. Адже потрібно не сподіватися, а бути впевненою.
Автор – Тетяна Глущенко
Ця стаття з рубрики: Цікаво про Новий Рік
Дивіться також:
